У свій перший офіцерський наряд лейтенант Правда заступив у неділю, 17 серпня. День був теплий і сонячний, солдати і сержанти, які заступали в наряд, курили в тіні біля плацу полку. Група музичного супроводу матеріалізувалися біля трибуни, і через кілька хвилин два барабанщика з усією пролетарською ненавистю і азартом стали бити в свої бувалі бойові бубни. Наряд, покидавши недопалки, зеленою змією виповз на плац. На чолі процесії браво йшов караул. Лейтенант твердим кроком вийшов на середину строю.
- Наряд, становай! Рівняйсь! Струнко! Рівняння на середину-у-у! – скомандував він.
Цього моменту він чекав довгі чотири роки курсантського життя, в лейтенантських грудях пощипувало і переповнювало.
Після обов'язкової процедури перевірки зовнішнього вигляду і знання статей статуту черговий дав команду слідувати по місцях несення служби. Змія розвернулася і поповзла назад на вихід з плацу. З блискучих на сонці труб гримнуло "Прощання слов'янки", б'ючи ногами об асфальт і тримаючи рівняння праворуч, з особами, сповненими строгістю і оптимізмом, служиві пройшлися урочистим маршем повз чергового та його помічника.
Лейтенанту в деякому сенсі пощастило. На найближчу добу він надходив у підпорядкування до зразкового нероби і джигуна капітана Бувалого, що давало повну самостійність у вирішенні всіх завдань, які надходили. Кабінет чергового знаходився в будівлі комендатури, з вікна вартівні можна було спостерігати життя у військовому містечку. У дворі комендатури випускник Курганського автобусного заводу в зеленому кольорі наповнював повітря запахом бензину. Старлей, якого змінював Правда, сподіваючись встигнути відчути красу вихідного дня, поспішав, як на пожежу, і безслідно зник відразу після доповіді про здачу наряду. Правда сів на місце чергового і став розглядати розкладені під склом інструкції та правила.
- Так, я про все вже домовився, – з порога почав Бувалий.
- У сенсі? – не розуміючи, про що йде мова, запитав лейтенант.
- Тобі взагалі нікуди виходити не потрібно, вечерю днювальний по комендатурі тобі принесе сюди, – сяючи, проспівав майстер переговорного жанру.
- Ну, добре, якщо так. А в туалет? -продовжував з'ясовувати диспозицію Правда, сам до кінця не розуміючи, до чого така турбота.
- Туалет тут, в коридорі, в туалет можна, – напучував натхнений незрозуміло чим капітан, ховаючи в сейф табельний ПМ і магазин з патронами до нього.
- Минулого разу мало не втратив, тут надійніше, – зі знанням справи прокоментував Бувалич свої незрозумілі для помічника дії.
- Все, я пішов, скоро буду, – на одному диханні вимовив черговий і зачинив за собою двері вартівні.
Помічник присів на стілець і, склавши руки на грудях, оглянув кімнату. Подумав: "Може, так і повинно бути? Гаразд, розберемося, не в перший раз". У вартівні пахло гасом і казенщиною – старі шпалери, вибілений стелю, інтер'єр відрізнявся прісності і одноманітністю. Пролунав телефонний дзвінок, лейтенант взяв трубку.
- Алло, добрий день, а Танюха є? – зазвучав в трубці кавказький акцент.
- Ви куди дзвоните? – обурюючись, відповів запитанням помічник чергового.
- Слухай, що ти мені питання ставиш? Танюсі дзвоню, що незрозуміло? А ти хто такий? – обурювався голос гір.
- Хто, хто ... дід Пихто! – безапеляційно відповів Правда і повісив трубку.
Лейтенант вийшов подихати свіжим повітрям на поріг комендатури. Містечко жило своїм життям. Мами з колясками, велосипедисти, гасаючі зграйки дітей – все було по-недільному мило.
На протилежній від будівлі комендатури стороні вулиці ріс сосновий гай, через який ішов чоловік у військовій формі, за характером його переміщень було видно, що він був сильно втомленим, оскільки рухався виключно від дерева до дерева. Його переходи були невпевнені, ноги його явно не слухалися, та й ішов він, спотикаючись і петляючи, по кілька хвилин відпочиваючи біля кожного дерева. Йому було важко, але все ж він ішов. Відчайдушне протистояння людини і сил природи, в якому перемагав військовий, надихнуло лейтенанта, і він відправив днювального дізнатися, чиє це тіло дрейфує на горизонті і як називається порт, в який слід цей самотній вітрильник.
- Товаришу лейтенант, він не говорить, – захекавшись, доповів солдат.
- Як не говорить? В армію німих не беруть, – здивувався офіцер.
- Він сильно п'яний, по погонах прапорщик, а прізвище його, здається Бахусевич, – поділився спостереженнями днювальний.
- Давай-но, веди його сюди, будемо оформляти в санаторій "Шорсткі стіни", – зглянувся лейтенант над бідуючим індивідуумом.
Днювальний, козирнувши, побіг до вростаючого в сосну Бахусевича. Кілька спроб – і військового вдалося віддерти від дерева, але перші спільні кроки далися насилу. Ноги прапорщика ослабли і, напевно, розраховували, на те, що їх понесуть разом з тілом. Солдат обхопив прапорщика за талію, після чого пара почала виконувати танго в соснах, поступально рухаючись від дерева до дерева. Мета була близька, всього кілька перебіжок відокремлювали організм, змучений, як сказали б класики, нарзаном, від затишної одномісної камери в гарнізонній комендатурі. І тут в ситуацію увірвалася жінка, одягнена в домашній халат мідно-купоросного кольору. Шльопанці, волосся, зібране в пучок на потилиці і кухонний рушник через плече видавали в ній генетику амазонських племен, що населяли територію гарнізону в доісторичні часи.
- Ю-ю-юра-а-а-а! – закричала амазонка, побачивши вальсуючу в соснах пару.
- С-с-па-сі..., – вирвалося з переміщуваного в просторі Бахусевича.
- Потім будете дякувати, товаришу прапорщик, – відповів спітнілий солдатів.
- С-спа-сі..., з-спа-сі ..., з-спа-сі-іть, – з останніх сил видавив із себе прапорщик і закрив очі.
- Юро, а куди це тебе тягнуть!? – сама запитала і сама ж обурилася фрау Бахусевич.
- Віддай! Я кому говорю? Віддай зараз же! – кричала жінка, завдаючи рубаючих ударів бойовим рушником по спині днювального.
- Жінко, припиніть мене бити, я виконую наказ! – закричав днювальний і, збившись з курсу, потягнув обм'яклого Бахусевича в невідомому напрямку.
- Я тобі дам наказ! Ти у мене на все життя запам'ятаєш! – кричала жінка, продовжуючи наносити моральну і фізичну шкоду солдату.
Уникаючи знищення рушником, солдат притулив Бахусевича до дерева, а сам відбіг убік. Але жінка продовжувала наступ.
- Товаришу лейтенант, врятуйте! – закричав побитий при виконанні солдатик.
Правда, зваживши шанси, попрямував на допомогу до солдата. Дика жінка, побачивши підмогу, що наближається, кинулася на офіцера з рушником наголо.
- Зараз я тобі покажу, почому в Одесі руберойд! – волала вона.
Атака фрау Бахусевич змусила лейтенанта тікати. Правда забіг у будівлю комендатури і закрив двері на шпінгалет. Розлючена жінка завдала декілька відчутних ударів у двері, від яких посипалася штукатурка. Після чого вона повернулася в сосни, періодично вигукуючи погрози на адресу військових. Взявши здобич за комір, амазонка зникла в напрямку двоповерхового житлового будинку. Лейтенант відкрив двері і запустив всередину шокованого подією солдата. На столі у вартівні задзвонив телефон.
- Алло, це зі школи. Покличте до телефону Танюху!
- Знову двадцять п'ять, – подумав помічник чергового. – Немає Танюхи! – відрізав він.
- І що мені тепер робити? У нас скоро почнуться заняття, хочу про дещо попросити, – бідкалася вчителька.
- Вибачте, у мене молоко підгорає! – закінчив розмову лейтенант і занурився в роздуми про таємничу незнайомку, якій усі дзвонять: "Ну гаразд, кавказцю дала неправильний номер телефону, щоб не приставав. А зі школи теж її питали. Може, збій номерної бази стався на селищній АТС?" Роздуми перервав днювальний, що приніс ще теплу вечерю, що було єдино зрозумілою і приємною подією в сьогоденному наряді. Уплітаючи гречану кашу за обидві щоки, лейтенант знову був потривожений телефонним дзвінком. Правда приклав до вуха трубку телефону.
- Це дзвонить Ізольда Тихонівна, дружина майора у відставці Василя Петровича Шапіро, передайте Танюсі, що ми завтра їдемо туди і назад і будемо чекати на дорозі біля нашого будинку, – підірвало лейтенанту мозок прохання пенсіонерки.
- Добре, – відповів помічник чергового.
- Спасибі вам велике, юначе, – відповіла пенсіонерка.
Дзвінки Танюсі тривали ще довго, лейтенанту здавалося, що дзвонили всі кому не ліньки, а деякі по кілька разів. В якийсь момент він подумав, що, напевно, так прийнято жартувати на офіцером, який вперше заступив у наряд. А ввечері, о пів на одинадцяту, у вартівню увійшов сержант надстрокової служби висотою в два метри і з шириною плечей, що дозволяла увійти в двері тільки боком. Багряне усміхнене обличчя сержанта випромінювало тепло і взимку могло замінити масляний обігрівач.
- Мені ніхто не дзвонив? Я сержант Танюха, – представився увійшов.
Як виявилося, сержант Танюха був водієм автобуса, який стояв у дворі комендатури, і по понеділках він їздив у справах до райцентру. Про це знали всі жителі військового містечка і часто просили підвести або щось купити, а оскільки в ті часи ще не було мобільних телефонів, зв'язок тримали через чергового.