Інтерв'ю з Юлією Малаховою: В "сірій зоні" одна картина: величезна черга з нужденних людей

— Ви регулярно працюєте в "сірій зоні". Чим відрізняється видача там від роботи в інших місцях?

— "Сіра зона" — особлива зона не тільки за статусом, а й у всіх сенсах. Там зовсім інше життя і енергетика. Важко дихати, люди морально пригнічені. В очах у них вже не стільки страх, скільки байдужість і порожнеча. Вони звикли жити в тих умовах, які є. Але вони, як і раніше, сподіваються, що їхні потреби почують. І головне — що перестануть стріляти.

— Наскільки затребувана допомога в глибинці?

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

— В "сірій зоні", де люди кинуті напризволяще, немає коштів і роботи. У багатьох селах немає можливості отримувати соцвиплати, немає електрики, води, зв'язку. Десь періодично поновлюються бойові дії. Жителі потребують елементарних продуктах. Часто продуктовий набір від Гумштабу Ріната Ахметова годує сім'ю з трьох-п'яти чоловік, від малого до великого. У кожному населеному пункті допомогу реально чекають, збираються з третьої години ночі. У багатьох селах "сірої зони" картина однакова: до пункту видачі — кілометрові черги з пенсіонерів, інвалідів та сімей з дітьми.

У селищі Мирний Тельманівського району немає електроенергії. Щоб видати набори всім, домовилися з режимним КПП на дозвіл виїхати за фактом видачі, а не до 17:00, як це належить. У підсумку ми видавали набори до 23:00. У повній темряві, на вулиці. З освітлення були фари наших автомобілів. Люди роздобули генератор, гріли чай, приносили печиво...

— Ваша бригада побувала там, куди не завжди доїжджають інші гуманітарні місії. Як зустрічають вас люди?

— За десять місяців ми об'їздили понад 340 населених пунктів у дев'яти районах Донецької області. Ми знаємо потреби жителів, отримуємо прохання про допомогу від сільських голів. З кожного виїзду ми повертаємося не лише з важкими враженнями від побаченого, а й з подяками на адресу Ріната Ахметова за допомогу, яку він надає.

Часто чуємо від людей, що за весь час військового конфлікту до них взагалі ніхто не приїжджав. Ні державна влада, ні волонтери, ні інші гуманітарні місії. Повна ізоляція від зовнішнього світу. І ми в їх очах єдині "звідти, зі світлою землі". Скільки болю і емоцій в їхніх розповідях. У кожного другого є міфічний персонаж на ім'я "Там": "Ви передайте там, що ми ще тут існуємо!".

— Ваші особливі виїзди — в найгарячіші точки на лінії зіткнення. Яка картина зараз там?

— У Пісках, наприклад, дозволили в'їхати тільки мені і експедитору в супроводі військових, та й то через три години очікування на нульовому посту — занадто небезпечно. Кілометра два до селища потрібно гнати машину більше 100 км/год. Ожеледь, "мертва зона", прострілюється снайперами. І тут ми затихли! Виходити з машини заборонено. Чекати нічого. Приймаємо рішення швидко вибігти і поповзом штовхати. І це по ожеледі! П'ять хвилин мені здалися вічністю, читала молитви не зупиняючись. Завелися, в'їхали в селище. З підвалу приватного розбитого будинку вийшли дев'ять осіб. Я їх очі не забуду ніколи. Вони з ранку сиділи в лютий мороз в цьому підвалі, чекали на нашу допомогу. Часу нам дали п'ять хвилин. Вони так дякували Рінату Ахметову і нам. Я просила їх виїхати хоч куди-небудь. А вони у відповідь: "Нам нікуди, ми вже тут будемо, як Бог дасть...". Морально була убита побаченим.

— Кожен ваш виїзд — це зустріч з реальним життям на війні. В яких умовах перебувають люди?

— Люди там готові до всього, але при цьому щиро раді, коли ми приїжджаємо. Так і кажуть: "Нас не забули, значить, ми ще комусь потрібні". Наприклад, в Староігнатівка ми видавали набори на вулиці. Вже була пізня осінь, ми просто замерзали, а люди все приходили і стояли, чекали своєї черги. Вони одягали на себе все, що було під рукою, приходили, закутані в пледи і ковдри.

У селищі Дослідне залишилося 43 людини. Живуть в одній зруйнованої триповерхівці, в підвалі. Їжу готують на багатті, і то — якщо пощастить і немає обстрілів. Зазвичай у них раз у день холодне харчування. Економлять... Жінки плакали, говорили, що, коли починаються обстріли, нікого не впускають до них. Зібралися всі біля нашої машини і дякували, не хотіли відпускати.

— Частина вашої роботи — спілкування з людьми в дуже складних умовах. Це щоденні уроки терпимості, розуміння та співчуття. Як вони даються вам?

— Це правда. Кожен день отримую дуже багато емоцій з зарядом "+" і "-", чую найрізноманітніші історії. Відчуваю себе причетною до долі цих людей, а вони у відповідь вчать тебе. Ось роздаємо ми допомогу в селі на лінії зіткнення. Чітко чуєш постріли важких гармат, а до тебе підходить здоровий чоловік середніх років отримувати набір, з криком розштовхуючи тендітних бабусь, що стоять в черзі з четвертої години ранку. Але за його агресією бачиться відчай. Будинок в Пісках зруйнований, дві дочки і онук новонароджений на руках, дружина в лікарні. У сільській місцевості поселили знайомі, роботи немає. Отримує наш набір, а злитися не перестає. Потім дивишся: виговорився на публіку, і легше стало. Що тут скажеш? Продовжуєш працювати і посміхатися. І він — у відповідь, соромлячись, але якось полегшено: "Вибачте". І ти знаєш, що він сьогодні забрав не тільки наш продуктовий набір, а й, можливо, розуміння і бачення, що йому під силу почати нове життя. Ситуації бувають різні, але після видачі все одно чуємо: "Спасибі, що нас не забули. Приїздіть ще!".

— На таку діяльність потрібно зважитися. Адже це відповідальність не тільки за себе, але і за життя інших людей. Як це вийшло у вас?

— Бути координатором проекту мобільних бригад Гуманітарного штабу Ріната Ахметова для мене відповідально. Це відповідальність за життя тисяч людей, до яких ми приїжджаємо. І за свою команду, яка під час кожного виїзду ризикує собою. Це особливе почуття, коли ти маленька, але важлива частина такої величезної, доброї сім'ї штабу. Чому я цим займаюся? Хочеться бути корисною людям похилого віку та дітям, які відчувають гостру потребу в простої людської підтримки. Страшно подумати, що всі вони тепер "діти війни". За весь час роботи я переконалася, що в їх житті дуже значимі добрі слова, обнадійлива посмішка і допомогу.

Присвятила себе людям

Ім'я: Юлія Малахова
Народилася: 10.09.1975 року в місті Харцизьку

У 1998 році закінчила Луганський державний педагогічний університет ім. Т. Шевченка, а в 2008 році — Луганський аграрний університет. Починала трудову діяльність в загальноосвітній школі педагогом-організатором. З 2001 року працювала спеціалістом відділу кадрів у виконавчому комітеті Харцизької міськради, а з 2002 року по 2014 рік — керівником відділу у справах сім'ї та молоді виконкому Харцизької міськради, головним спеціалістом відділу сім'ї, молоді та гендерної рівності управління у справах сім'ї та молоді Донецької облдержадміністрації.