Переговори у Мінську – примус до миру чи спроба зберегти обличчя в умовах війни в центрі Європи

Навіщо Президенту туди їхати? З ким і про що він збирається домовлятися? – такими і подібними скептичними запитаннями повнились соціальні мережі напередодні візиту Петра Порошенка на саміт у Мінську. А коли 26 серпня його зустріч з Путіним відбулася – Інтернет вибухнув емоціями з приводу рукостискання керівників двох вже давно недружніх держав.

Але такі реалії. На сході України йде незрозуміла, або, вживаючи модне тепер слово, гібридна війна. А на офіційних паркетах одночасно відбувається така ж гібридна дипломатія. Неприхована агресія, захоплення Новоазовська – все, що відбулося відразу ж після переговорів – ставить питання: кому і навіщо потрібна була ця зустріч у Мінську? Наталії Кравченко вдалося зрозуміти і те, й інше.

Переговори усіх українських президентів з російським керівництвом в Україні завжди сприймалися дуже нервово. Але зустріч Порошенка і Путіна в Мінську в інформаційному просторі викликала істерику, що межує з панікою, що значно звузило поле для маневрів таємної дипломатії.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

Путін, який відбуває третій президентський термін, і Порошенко, якому залишався день до власної інавгурації, вперше зустрілися у Франції на початку червня. Дипломатичний план звести їх разом зазнав фіаско. Розмови не вийшло, як Меркель не намагалася, зате фото вийшли красномовні.

У Мінську заздалегідь зрежисована сцена вдалася. Лукашенко свою роль гостинного господаря – миротворця відіграв, як по нотах.

Ця протокольна формальність розвіяла увагу спостерігачів і принесла перші репутаційні втрати Порошенка. Але коли історію розбили на мізансцени, то побачили російського президента, який нервово сміється, і українського, котрий спідлоба спостерігав. Путін всіляко уникав цих переговорів. Спочатку відмовився їхати в Казахстан, потім був незадоволений присутністю в Мінську Ештон. Ніби, верховний представник ЄС із зовнішньої політики – не зовсім його рівень. От якби президент Єврокомісії Баррозу приїхав, а ще краще сам Обама, то, можливо, зустріч була б результативнішою.
У Мінськ Путін прилетів останнім і, судячи з усього, до останнього сподівався на капітуляцію Порошенка. Саме кремлівська прес-служба з ночі поширювала інформацію про двосторонню зустріч. В очікуваннях Москви український президент повинен був відмовитися від претензій на Крим, визнати ДНР і ЛНР, зайнятися федералізацією і в обмін на це отримати від сусіда знижку на газ. Після візиту канцлера Німеччини до Києва, в пресі цей план охрестили пактом Путін-Меркель, звинувативши у змові лідера найвпливовішої країни Європи. Виступ Путіна в Мінську в цю гіпотезу не вписався.

Формально у порядку денному саміту дійсно було питання про виконання угоди про Асоціацію України і ЄС. А участь у переговорах єврокомісара з енергетики Гюнтера Еттінгера створювала ілюзію прогресу в газовому спорі. Але обговорювати ці економічні питання, які стали улюбленим політичним інструментом Москви, далі будуть якісь переговорні групи. Вирішувати проблеми в Мінську Путін відмовився.
Те, що європейська інтеграція України – не більше, ніж ширма для російського президента, прямо в Мінську обережно підтвердив і Нурсултан Назарбаєв.

74-річному Назарбаєву ця заява далася взнаки буквально через день, коли опозиціонер на кремлівській зарплаті Жириновський заявив, що скоро Москві доведеться розбиратися і з Казахстаном. А потім і Путін, ніби між іншим, прочитав російській молоді лекцію про те, що в нинішніх кордонах держава Казахстан ніколи і не існувала, а Назарбаєв сьогодні – це діяч для підручників історії. Беззмінний лідер казахського народу мовчати не став і вже пригрозив відмовою від участі Казахстану в Євразійському економічному Союзі, створення якого з 1 січня 2015 року так голосно анонсував господар Кремля. Але все це може бути не більш ніж провокацією, спробою розсіяти увагу Заходу.

Відкриття другого фронту – цілком у логіці дій сусідньої держави. Зайвий доказ тому – загострення кризи між Ізраїлем і Палестиною, змусило адміністрацію Обами на якусь мить забути про Україну. Але в Мінську Путіну Європа досі пропонувала зберегти обличчя. Петро Порошенко в програмній промові від оцінок дій країни-агресора утримався і про Крим не згадував, але мету приїзду задекларував чітко.

Порошенко ще раз акцентував увагу на своєму мирному плані. І навіть погодився на спільне патрулювання кордону українськими і російськими прикордонниками. Але за умови.

Але вести з Путіним переговори про мир виявилося марною тратою часу. Як атомний підводний човен "Курськ", який, за словами російського лідера, просто потонув, так і затримані на українській землі російські десантники – просто заблукали. Війна для нього – це конфлікт одних українців з іншими. Цю мантру повторює в годину ночі і виключно для наближених ЗМІ. У Мінську українську пресу на брифінг Путіна не пустили.

Цю обстановку довіри українці відчули моментально, коли наступного дня після мінських переговорів був захоплений Новоазовськ, а російські танки впритул наблизилися до Маріуполя. Світ назвав це прямим військовим вторгненням.

Ще один стратегічний задум Кремля, попереджають експерти, пов'язаний з очікуваннями, що ситуація в Україні вибухне зсередини. Початком стануть антивоєнні мітинги, потім соціальні бунти, а там і третій майдан не змусить себе чекати. Не сумнівайтеся, його лідерів Путін підтримає. Так що перемога в цій війні – справа не тільки армії, добровольців, політиків чи дипломатів. Останні, до речі всерйоз розглядають можливість виключення Росії з РБ ООН вже на Генасамблеї 16 вересня. Для цього нам потрібна підтримка двох третин учасників нескінченно стурбованої ситуацією в Україні Організації Об'єднаних націй.

Цю та інші новини ви можете подивитися у випуску інформаційно-аналітичної програми "События недели" за 31.08.2014 о 19:00