- Коли ви були президентом України, наскільки вже тоді можна було прогнозувати, що війна в Україні буде?
- Давайте ми розділимо це питання на дві частини. Є внутрішня війна без стрілянини: війна при владі. Влада вже 24 роки воює всередині себе: президент з прем'єром, президент з парламентом, парламент з політичними силами, політичною елітою. Тобто йде суцільна війна, з'ясування стосунків. І зараз вона йде. По-друге, війна України і Росії з мого досвіду спілкування з Горбачовим, Єльциним, Яковлєвим, Сусловим, – сьогодні не є випадковим явищем з погляду поведінки і політики, і філософії політики Росії – це наш внутрішній стан.
- Розкажіть історію питання, коли з'явилися перші ознаки того, що війна неминуча?
- Коли перед президентом Єльциним постало завдання визначити засади зовнішньої політики вже нової Росії після Біловезької Пущі, він видав указ. Ми з ним обговорювали деякі можливі моменти цього указу. І в чорновому варіанті було – і залишилося, у підготовленому і поданому до російської Думи – приблизно таке: Україна повинна залишитися в системі національних стратегічних інтересів Росії. Ви розумієте, що це означає?
- Тобто придатком без права визначати свій вектор?
- Справа в тому, що Росія не бачила своєї величі і свого можливого багатства, свого вдосконалення з точки зору боротьби за світове панування без України. Вона і зараз хоче змагатися з Європою, з Америкою. Валовий національний продукт Росії становить 3 трильйони 6 мільйонів доларів. Валовий національний продукт Європейського Союзу становить 40трильйонів. І якщо додати Сполучені Штати Америки, буде близько 100 трильйонів. Я задаю питання: з ким змагатися? Є ядерна зброя, але це не змагання – це знищення. Продовжуючи тему, поставивши так питання, Росія була і залишається контролером поведінки України. Як тільки Україна з точки зору цього корінного інтересу Росії поводиться не так: хоче обрати європейський курс, хоче стати членом НАТО – Росія починає вживати заходів. Це робив і Єльцин, це робив і Медведєв.
Корабель ЧФ РФ в Криму. Фото AFP
- Які заходи вживалися?
- Чорноморський флот, Харківські угоди, ціни на газ.
- Тобто кожен раз це була відповідь на вибір нами європейського вектора?
- Так. Заборона на постачання продуктів: сиру, молока. Але поки діяли такими шляхами: економічними, адміністративними, повчальними. Щоб врегулювати це питання, збиралися з Путіним, обговорювали, в чомусь ми поступалися, в чомусь не поступалися. А в підсумку прийшли до логічного завершення: до війни. У даному випадку не в Україні всередині українця сидить війна, а всередині росіянина, який намагається весь час вважати українця молодшим братом, який повинен бути не з ним, а під ним. Ця філософія означає, що війна неминуча, якщо країна захоче обрати свій власний шлях розвитку. Я недавно десь читав, що те, що сталося з Кримом і Донбасом, готувалося ще з 1993-го року. Я пам'ятаю свою розмову з Єльциним в Москві. Сиділи ми за столом, вечеряли, кажу: "Борисе Миколайовичу, спасибі, мені вже треба летіти". Він мені каже: "Одне питання: ви справді вважаєте, що Україна піде європейським шляхом?" Я відповів: "Борисе Миколайовичу, як народ вирішить. У Біловезьких угодах, які ми підписали, чітко написано, що засади внутрішньої і зовнішньої політики визначає народ і влада, обрана народом. У всякому разі, це право України". Єльцин мені відповідає: "Леоніде Макаровичу, Біловезькі угоди і договори – це все зрозуміло. Але ми ж 326 років жили разом. І ви думаєте, що тільки я так вважаю? Я вам пропоную цікавий варіант. Підемо на Червону площу – тут недалеко. Ви покажете пальцем на 100 осіб, що гуляють по Червоній площі, щоб їх зібрали разом. Поговоримо з ними – і ви задасте їм одне питання: чи згодні вони, щоб Україна пішла від Росії до Європи. Я вам гарантую: 98 людей скажуть, що вони не згодні". Він був правий. Зараз 90 з чимось відсотків росіян підтримують політику Путіна проти України. Це вже не випадковість, це філософія, це політика, це стратегія, це національний інтерес, який повинен бути реалізований будь-яким шляхом: мирним або військовим. Ось задали одному з російських чиновників питання: "Гаразд анексія Криму, але навіщо Донбас?" Виявляється, питання готувалося дуже давно і по Донбасу. Він називався умовно так: Південно-східний фронт. У цей Південно-східний фронт під керівництвом Партії Регіонів мали увійти області східні та південні – і в "годину Х" прийняти рішення відокремитися від України.
2014 рік. У Криму з'явилися "зелені чоловічки". Фото AFP
- Як ви говорите, дозріло це недавно, а готувалося вже давно. Коли це могло вперше статися? Коли були перші спроби військового сценарію?
- Були спроби вже в 92-му році, коли вирішувалося питання про Чорноморський флот. Україна в рамках своєї територіальної цілісності прийняла рішення, що всі війська, які знаходяться на території України, повинні бути підпорядковані Україні. І я видав указ про підпорядкування Чорноморського флоту Україні. У той же день Єльцин видав свій указ про підпорядкування Чорноморського флоту на території України Росії. Це вже був перший крок територіального втручання. Почалися дуже складні процеси. Деякі кораблі з Севастополя взяли курс на Одесу. По них відкрили стрільбу бойовими снарядами. Цього ніхто не знає, але це було, і це в історії зафіксовано. Я бачу, що назріває надзвичайна ситуація, дзвоню Єльцину і кажу: "Борисе Миколайовичу, ось така ситуація". Він каже: "І що? Ви видали указ – я теж". Точно так само, як сьогодні з посмішкою відповідає Путін нашому президентові. Президент йому каже: "Коли ви виведете свої війська з частини території Луганської та Донецької областей?" А він з усмішкою відповідає: "А що, вони там є?" Тобто знущання таке, в дурника грає. Так і тут: "Леоніде Макаровичу, ви ж видали указ". Я кажу: "Борисе Миколайовичу, назріває конфлікт, причому йде стрілянина вже". Він каже: "А що ви пропонуєте?" І тут я просто відразу кажу: "Борисе Миколайовичу, давайте скасуємо я свій указ, а ви – свій в один і той же день, в один і той же час? Скажімо, завтра в 12:00 скасовуємо". І він погодився. Якби ми цього не зробили тоді, був би вже конфлікт військовий.
Коли в Придністров'я через Україну йшла 14-та армія, 120 тисяч осіб повинно було проїхати, теж могли бути конфлікти. У Придністров'ї весь час щось палало.
Тобто Росія завжди тримала палець на гноті: або закривала, або відкривала в залежності від того, як назрівала ситуація. І говорити про те, що це випадково, що це ми, українці, такі неслухняні...
Я скажу відверто те, що бачу. Я не хочу сказати, що ми люди, яких можна гнути до межі. Але ми ж не пішли в Курську область і не сказали: "Віддайте нам те, що належало нам". Не пішли в Ростов-на-Дону в козацтво і не сказали: "Тут же раніше було ось так – давайте сюди". Думки такої ніколи ні в кого не було. Не ми прийшли до них на їх територію забирати те, що колись належало. Ми виходили з того, що кордони священні, територія України священна. До речі, дуже важливо підкреслити, що у великому договорі, який підписали Єльцин і Кучма в 1997-му році про дружбу і співробітництво України і Росії, було підписано та ратифіковано та російською Думою, і українською Верховною Радою, – є таке положення: Україна і Росія не мають один до одного жодних територіальних претензій і поважають територіальну цілісність. Якщо вони кажуть, що Будапештський меморандум про ядерне роззброєння для них не важливий документ, тому що немає механізмів виконання цього документа, то договір є, його ніхто не відміняв. Не мають? Виявляється, мають. Тобто вони порушили все: Будапештський меморандум, договір про дружбу і співпрацю – і пішли на Україну війною. Порушили міжнародні норми, внутрішні норми, повагу до історії, повагу людини до людини, повагу до слов'янства, як вони заявляють, і поставили на чільне два питання: російський світ і єдина конфесійна територія. І ці дві політико-філософські лінії, що перетинаються, дають право Росії в будь-який день в будь-яку годину ввести свої війська, куди вони хочуть. Тобто це філософія підпорядкування. Я говорю в даному випадку про Україну. Вона записана в їх основоположному документі, який визначає захист російського світу. Це означає, що будь-яка людина або група росіян в Естонії або, скажімо, Білорусі може звернутися до Росії за допомогою, тому що їх гноблять – але ж можна ж придумати це! Німці в Польщі як придумали? Убили когось – і почалася анексія Польщі. Нічого складного в цьому немає. Росія готова ввести свої війська на територію іншої країни, щоб захистити цих людей, яких хтось ображає. Тобто ця політика, ця стратегія національного інтересу, перекручена положеннями анексії, агресії і захоплення – вона лежить в основі філософії політики Росії. Я ж нічого не придумав – я вам назвав конкретні цифри, конкретні розмови з конкретними людьми. Тому, вибачте, немає розуміння того, що це випадковість. Рано чи пізно це мало статися. Як тільки Україна чітко визначила курс на Європу, після того, як через Майдан була вигнана стара влада і обрано нову, відповідно до українських законів, як тільки це сталося, Росія оголосила цю владу фашистською хунтою для росіян для того, щоб росіяни визначилися, що це небезпечна країна, і її треба змусити бути слухняною. Вони весь час нас змушували, змушують і будуть змушувати.
- Тобто вони не заспокояться?
- Ніколи в житті. Я ще раз повторю: Росія не відпустить Україну.
- Що може змусити їх передумати?
- Їх може змусити тільки загальносвітовий тиск.
- Але санкцій ж недостатньо?
- Ні. Санкції – вони теж не всі працюють в один такт. Якщо Європа не перестане визначати свою економічну та іншу політику зеленим кольором через долар, тому що для них зараз Росія дає доходи, єдності в Європі не буде. І Путін це розуміє. Він це використовує, як хоче.
Переговори лідерів "нормандської четвірки" в Парижі. Фото AFP
- Іноді складається враження, що у Європи своя гра?
- Вони не можуть дочекатися, щоб хоч якось вирішити питання на Донбасі, щоб зняти санкції з Росії. Про Крим вони вже забули. Але більше того: вони хочуть "нагнути" Україну, щоб вона погодилася на якісь компроміси з "ДНР" і "ЛНР" (а більше – з Росією) на шкоду національних стратегічних інтересів України. "План Мореля" подивіться. Якби не було "плану Мореля", можна було б думати, що на Заході все не так. І Олланд говорив на цій зустрічі в Парижі, що треба якийсь особливий закон про вибори готувати. Який особливий закон про вибори? Ми повинні поставити це питання. Ця територія, яка сьогодні не контролюється Україною, так звана "ДНР" і "ЛНР", буде чисто українською? Погодиться з цим Путін? Погодяться ті, хто зараз при владі в "ДНР" і "ЛНР"? Ні. Для того, щоб прийняти якийсь закон і провести там вибори, треба піти назустріч "ДНР", "ЛНР" і Путіну. У чому ми повинні піти назустріч? Компроміс я допускаю. Не можна впертися, як два барани на мосту, і битися, поки хтось впаде в річку. Компроміс має бути. Чим ми повинні поступитися? Ми повинні обговорити в Україні з Верховною Радою, президентом і народом. Не говорити, що ми перемогли, тому що ми не погодилися з Путіним, як зараз каже міністр закордонних справ та інші. Ми перемогли? У чому ми перемогли? Прийнято якийсь документ, в якому записано щось на користь України? Такий документ не приймався. Були сказані слова, а зараз треба приймати документи. Я думаю, ми розуміємо, що слова і документи – дві великі різниці. Нічого ми не перемогли і нічого ми не програли поки. Тепер стрілянина може припинитися, а війна – ні. Тому що припинення стрільби, відведення великокаліберних гармат – це не припинення війни, це приаинення стрільби. Тепер починається дипломатична політична гра. Чи залишаться "ДНР" і "ЛНР" десь між або вони стануть українськими? Це залежить від багатьох обставин: від позиції України, від позиції Росії, від позиції світової спільноти. Як разом усі ці три лінії поведінки будуть скоординовані, синхронізовані? Якщо цього не відбудеться, буде гаряча точка, заморожена ситуація. Як кажуть, і не нашим, і не вашим. Тому зараз настає найбільш складна міжнародна політична дипломатична гра. Якщо в цій грі ми будемо грати так, як ми грали до цього в Мінську: відмовилися дуже швидко від Женевського формату, не дуже сильно говоримо про Будапештський формат... Якщо ми будемо так грати, то ми заздалегідь програємо цю гру. Тому період надзвичайно складний.
- Чи може настати момент, коли в ЄС нам скажуть, що ми для них не пріоритет, і нас там не чекають?
- Я думаю, це не може відбутися. Якби це сталося, це б означало на практиці крах всієї європейської демократії, крах всієї європейської цивілізованої політики. Це б означало, що кожен вовк може жерти свою вівцю. У цьому і суть. Звичайно, для них Україна – це мішок, який треба нести, допомагати і захищати. Але й відмовитися не можна, тому що це крах демократичної правової системи міжнародних норм, які записані у всіх документах. І всі суди, які є в Європі і в світі, вони ж працюють. Вони не можуть відмовитися, але і не можуть взяти на себе всю тяжкість цієї проблеми. Що б означало "взяти тяжкість"? Зробити Україну членом НАТО – взяти на себе захист України.
До речі кажучи, я – обраний голова української громадської організації, яка називається "Рух за Україну в НАТО". Україна здала ядерну зброю, підписала Будапештський меморандум, зазнала колосальних втрат, не залежних від українського народу. І не з причини українського народу, а з причин, далеко знаходяться за межами українського народу: в Росії, Німеччині та інших країнах – війна, голодомор і так далі. Близько 15-ти мільйонів осіб загинуло. Все це разом дає нам право ставити питання про захист України як народу, який Росія ставить завдання проковтнути або знищити як незалежну державу. Можна йти формальним шляхом, що Україна не готова, як сьогодні говорить наша влада. А можна піти неформальним шляхом, з урахуванням особливостей, історичної ситуації і нинішньої ситуації і загроз, які висять над Україною, і міжнародних глобальних відносин у світі. Можна по-іншому підійти до України, тому що Україна сьогодні захищає не тільки себе. І не треба говорити про Нью-Йоркський статут. Якщо відразу все підняти, то важко знайти рішення.
Мені говорили в Біловезькій Пущі: "Леоніде Макаровичу, не треба підписувати Біловезькі угоди. Україна не готова до незалежності". Якби я тоді так подумав і не підписав, я не знаю, що було б з Радянським Союзом. Але Третя світова була б неминучою, тому що все клекотіло. І тільки тому, що ми зуміли розрубати всі ці конфлікти, які вже назрівали в народі дуже серйозно: в Україні і не тільки в Україні, – ми загасили пожежу. Але зараз він проривається. Тому треба підходити, виходячи з моменту історії, а не в цілому історії. Сьогодні є небезпечний момент для України. Якщо Європа і демократичний світ вважають, що Україну треба врятувати, щоб її не ковтнули, він повинен вирішити питання про Україну окремо. Не хочуть.
- А чому не хочуть?
- Усі ці роки, куди б я як президент і як голова Верховної Ради не приїжджав – в Європу чи в Сполучені Штати Америки, коли заходила розмова про майбутнє України, завжди на неї дивилися через Москву, через Кремль.
- Все одно нас завжди сприймали як придаток?
- Все одно сприймали нас як частину Росії. Тому, коли Кучма написав "Україна – не Росія", він якраз відповів на це питання. У мене був дуже курйозний випадок. Сиділи ми за столом в Давосі разом з прем'єр-міністрами європейських країн. Один з них задав мені питання: "Пане президенте, вас в Україні десь 50 мільйонів?" І почав розповідати, як він розуміє Україну. Я кажу: "Вибачте, мені неприємно це слухати". Я сказав, що нас 50 мільйонів. Він каже: "Та не може бути!" Тоді я йому розповів про історію Київської Русі стисло дуже. Прем'єр-міністру! Ви хочете, щоб "пересiчний" і "непересiчний" громадянин Європи знав про Україну?
А тепер давайте з вами подивимося на другу частину: культуру відносин влади і народу. 25 років війна. І зараз. Тільки обрали президента – до речі, я це не підтримую – вже говорять, що він "зрадник". Я вже не витримав і на одній з передач сказав: "Послухайте, по-перше, щоб називати Порошенка "зрадником", треба мати хоча б якісь факти, документи". Я веду до наступного етапу відносин: за кожне слово людина має відповідати. Особливо високопоставлена особа. Якщо немає фактів, він повинен нести відповідальність в суді. Гетьманів з 26-ти може тільки двох або трьох назвати – всі інші – хто з Росії, хто з Польщі – "зрадники" в основному. Тепер президенти-"зрадники" будуть, прем'єри- "зрадники". Не можна ж такі оцінки вводити в культуру відносин. Я не хочу нікого обіляти. У мене немає якихось особливих стосунків ні до Порошенка, ні до Яценюка. Але я кажу, що не можна це вводити в суспільство. Вони працюють в дуже складних умовах.
- Ну людям важко вірити і довіряти, коли вони бачать те, що відбувається...
- Людям треба розповідати. Нічого не можна залишати для різних чуток. Якщо президент говорить, що він продає свій бізнес, він повинен сам відверто про це розповісти. Немає такого закону, щоб він зобов'язав його так вчинити. Це його моральне право. Невже незрозуміло, що кожна людина має право мати свої зароблені статки? Якщо не доведено, що він його вкрав, він це побудував як бізнес. Він повинен пояснити, чому він слухає людей, які незрозуміло чию волю виконують, чому ці люди мають прямий вхід до нього.
Давайте візьмемо приклад з призначенням керівника "Укренерго". Чому якийсь, даруйте, Григоришин – я говорю "якийсь", тому що він не займає в суспільстві ніякого адміністративного положення: він не депутат, він не член уряду... Він – російський громадянин, бізнесмен в Україні. Він використовує можливості нашої країни для отримання доходу. Чому Григоришин, на якого за всі ці роки нашаровано стільки проблем: його виселяли з України, не пускали в Україну, десь він щось втрачав, руйнував... Сумський завод імені Фрунзе зруйнував. Чомусь він має можливість прийти до президента, запропонувати кандидатуру, і виявляється, що ця кандидатура поводиться всупереч закону. І ми зараз маємо проблему. Питання: хто повинен призначати людей на такі посади, згідно з нашим українським законодавством? Адже Україна – парламентсько-президентська держава. У парламентсько-президентській державі всі посади призначаються урядом. У нас – невідомо ким. Значить, якщо відсутня культура поведінки посадових осіб високого рангу, розібратися дуже складно і знайти винуватого теж складно.
- Тоді виникає питання, як прибрати бізнес від влади?
- Нам вигідно, щоб сьогодні посварився бізнес із владою? Нам вигідно, щоб бізнес сьогодні не підставляти свої ресурси під ті питання, які вирішує країна? В руках бізнесу дуже великі ресурси, і це треба мати на увазі. Я не говорю зараз про те, правильно вони отримали ці ресурси чи ні. Я говорю факт: в руках бізнесу колосальні ресурси. Я маю на увазі великий бізнес: Ріната Ахметова, Ігоря Коломойського, Віктора Пінчука та інших. Забрати, націоналізувати більшовицьким шляхом? А кому потім віддати? Наступним близьким до тіла? Ті вже далекі, бо вони прийшли з іншого світу, – так ми своїх візьмемо і поставимо? Тоді революція не закінчиться ніколи. У Відні знаходиться Фірташ. Там був суд, і мене попросили приїхати розповісти, що було в той час. Я поїхав туди тому, що Фірташ почав рух "Модернізація України", щоб зібрати всі ресурси на Заході та інвестувати їх в Україну. Це погано?
- Добре.
- Добре. А наша влада говорити не хоче про це. Нам не треба цього. Я задаю питання: чому? Тому що це Фірташ? Я говорив по телефону з Рінатом Ахметовим. Кажу: "Рінате Леонідовичу, може, давайте всі зберемося? Я візьму на себе президента, людей, які хочуть допомогти Україні". Він каже: "Давайте". Почав з іншими спілкуватися – "А як це? А що це?"
- Не захотіли в підсумку?
- Такого руху назустріч немає. Мені хтось сказав: "А ви посадите за один стіл Коломойського і Пінчука. Вони вже два роки судяться в Лондоні між собою". Я тоді сказав: "Ви знаєте, чого б я хотів? Я б не хотів судити їх. Я б хотів, щоб їм дали 2000 гривень на місяць обом, щоб вони пожили. Просто пожили на 2000 на місяць один рік, щоб я це побачив". Бо коли люди переходять межі, коли сотні мільйонів – це вже ікра не лізе в рот, як кажуть. Так теж не можна. Бізнес повинен нести відповідальність і перед народом, і перед країною, і виконувати свої соціальні навантаження. Хто виконує соціальне навантаження? Я знову повертаюся: сьогодні найбільше соціальне навантаження виконує Ахметов Рінат Леонідович. Чому інші не виконують? Добре, звичайно, музеї відкривати. Але є й інші речі, більш важливі.
- Якщо спробувати побудувати прогноз з урахуванням Сирії, якщо, як ви кажете, наша доля у світових руках, як далі ми будемо просуватися?
- Я думаю, що в найближчі дні нічого нового до того, що сталося, не відбудеться. Все буде в такому становищі, як є. Тільки якщо ми не зуміємо знайти спільне рішення, може бути загострення, можуть стріляти. Нічого нового не відбудеться. Виборів не буде на Донбасі, і в наступному році не буде. Ми самі розуміємо, що не буде, але робимо вигляд, що будуть. Тому що ми не можемо поступитися свою позицію, "ДНР" і "ЛНР" – свою, Путін разом з ними – своєю. Ми б хотіли, щоб це були українські землі, українська влада, український прапор. Як кажуть депутати, українські органи влади проводитимуть вибори в українські органи влади при наявності військ Росії. Тільки генії всіх часів і народів можуть так говорити. Тому я стверджую: нічого конкретно не відбудеться, поки ми не вирішимо головне питання – на який компроміс може піти Україна. Якщо не піде ні на який компроміс, тоді все буде, як є. Якщо ми вирішимо, на який ми підемо компроміс, тоді ми можемо зажадати компромісу від Росії.
- Рішення з цього компромісу повинен прийняти Порошенко?
- Це рішення має ухвалити Верховна Рада разом з Порошенком.
- Але там же немає єдності.
- Іншого виходу немає. Один президент в такому питанні, як компроміси і поступки, приймати рішення не може.
- Чи правильно я розумію, що найближчим часом будуть парламентські вибори, щоб був більш єдиним парламент, де буде єдине рішення?
- Не всі там такі дурні, як здається. Вони грають у свої ігри. Якщо президент відверто своїм блоком чи партією скаже, що є єдина гра: Україна повинна бути збережена як держава, вони зрозуміють. І не просто скаже, а запропонує, який компроміс може бути, хоч у закритому режимі спочатку, хоч у відкритому, щоб народ міг обговорити. Ми підемо на цей компроміс за умови, що Росія піде на такий же компроміс.
- Але тоді має бути діалог Порошенко і Путіна?
- Безумовно.
- Порошенко – ви знаєте його, бачите з боку і розумієте, – він готовий до цього діалогу чи ні?
- Все міняється в житті політиків щодня. Якщо весь світ буде тиснути на Путіна, і ситуація в Україні буде поліпшуватися – не вся ж територія воює, хоч чогось доб'ємося: реформ, боротьби з корупцією. А то ми створюємо поради замість боротьби з корупцією. Ще Національного бюро немає, а рада з корупції вже є. А боротьбу з корупцією ні рада, ні Національне бюро самі без правоохоронних органів вести не можуть. Немає прокурора в Національному бюро – і воно замовкло. Тобто треба, щоб включилися правоохоронні органи під усе. Скільки б рад не було, нічого не буде. Як в грузинському анекдоті:
- Дайте мені барана
- Я не дам тобі барана, я дам тобі пораду
- Мені баран потрібен
- Ми не країна баранів, ми країна рад
Так от, якщо ми станемо країною рад, нічого не буде. Треба приймати рішення і працювати правоохоронним органам. У нас стільки зараз наплодили органів боротьби з корупцією! Я нарахував чотири або п'ять. У Кабінеті Міністрів є, у Верховній Раді є, у президента є, Національне бюро є, і Рада є. Все є, а корупція росте і процвітає. Ми граємося в дитячі ігри замість того, щоб зрозуміти: країна в небезпеці. Вставай, країно, бо небезпека. Захищати усім світом країну треба. Для цього треба бути просто елементарно відвертим і чесною людиною. Не треба сьогодні грати в ігри. Треба просто сказати, що ми знаходимося в такому положенні. І кожному: президенту, прем'єру, голові ВР, депутатам колишнім і теперішнім – поводити себе так, як повинна себе поводити людина, коли у неї горить дім. Гасити. А у нас горить.
Споживча інфляція
Облікова ставка
Офіційний курс євро
Офіційний курс долара
Міжнародні резерви
Головні теми