Євроінтеграція України: економічний погляд

Росія вводить продуктове ембарго на українські продукти з 1 січня 2016 року, а ЄС з цієї ж дати вводить зону вільної торгівлі. Втрата частки експорту в Росію – це болюче для нашої вкрай кволої економіки, але зовсім не так катастрофічно як колись. Товарний експорт в Росію становить лише 13% від загальної суми, а ще кілька років тому його частка перевищувала третину.

Чи вдалося економіці переорієнтуватися на нові ринки збуту? Більшою мірою, ні, аніж так. Так, бо Євросоюз – наш головний торгівельний партнер, ні, бо експорт до країн ЄС в 2015 році скоротився відносно 2014-го більше, ніж на 32%.

Чому так? У кожного справжнього вибору є своя ціна. Перемоги й вигоди в довгостроковому плані можуть вимагати втрат в короткостроковому. Український металопрокат стикається з найнижчою за останні 15 років ціною на світових ринках. Кілька років поспіль падають ціни на аграрну продукцію, а ООН пророкує тренд зниження цін на продовольство на найближчі 10 років.

Традиційні галузі української економіки не здатні забезпечити великого прориву в європейському напрямку, і зона вільної торгівлі з ЄС, що вступить в силу з 1 січня 2016 року, сама по собі не дасть значного зростання експорту. Наш товарний експорт в ЄС за 9 місяців становив 9,2 мільярди доларів, це приблизно 25 доларів на одного українця в місяць. Це поки що вкрай мала сума, тому справа не в торгівельних обмеженнях, а в тому, що поки немає європейського продукту.

Ми отримали шанс, проте ніхто не обіцяє, що він гарантований. Так, українські підприємства мають задовольнити вибагливого європейського споживача, а також відповідати всім критеріям європейської бюрократії в частині сертифікації та умов виробництва. Нам дають пограти у вищій лізі, проте вказують, що з неї завжди вилітають якісь одні команди, а входять замість них інші.

Україна потребує інвестицій, бо зараз, крім кредитів МВФ, що мають інші цілі, жодних серйозних грошей в Україну не приходить. Ці гроші в світі є, їх багато, і вони йдуть туди, де їм зручніше і краще.

І тут все знаходиться у наших власних руках. Нам потрібна приватизація наших державних і комунальних підприємств із обов’язковим залученням в конкурс саме західного бізнесу, більше того, навіть із орієнтацією на нього. Нам потрібен власник землі, який дбатиме про неї, а не мораторій, що позбавляє цей ринок розвитку до кращих часів, які можуть і не настати. Нам потрібна приваблива податкова система, особливо, в частині реінвестування прибутку і оподаткування нашого головного активу – праці людей. Нам потрібне просування на десятки позицій вгору в рейтингу Doing Business як результат спрощення умов для підприємницької діяльності. І гроші прийдуть. Знайдуть цікаві проекти без чуйного керівництва. Прийдуть і в системні бізнеси, і в стартапи. Але для цього треба буде понести ще одну жертву – дати повітря свободи підприємцям та активним людям, на яких сьогодні звалено вантаж фінансування безлічі державних видатків і програм, до яких так звикла інша частина суспільства, менш активна і менш дієва. І ця менша активність часто є особистим вибором, а не вимушеним. І цим людям треба сказати "все, досить, більше не буде допомог, відповідайте самі за своє життя".

Непопулярні реформи, пенсійну, бюджетну, податкову, велику приватизацію залишків державного майна і землі знов відкладають на рік, знов затягують, ірраціонально сподіваючись, що далі буде легше, але раціонально розуміючи, що це буде просто ще один рік зволікання.

Україна насправді стоїть в кроці від реформ, всі вони записані на папері, зрозумілий напрямок руху, проте волі прийняти потенційні ризики немає. В Україні живе європейський дух, той самий, з якого об’єднана Європа стартувала колись. Він у нашому майбутньому, проте минуле щороку шепоче "Не варто змінюватися надто різко. Давай почекаємо ще рік".