Стабільний кошмар перезавантаження місцевої влади

Бюлетені ще рахують. І рахуватимуть довго. Проте висновки уже відомі. Їхня амплітуда коливається між виголошеним президентом по голосуванні на дільниці в Будинку офіцерів: "Повне перезавантаження влади відбулося" та опоблоківським висловом після закінчення голосування: таких брудних виборів Україна ще не знала.

Довкола наших місцевих виборів відсутній зовнішній ажіотаж. І це зрозуміло, навіть не в контексті втоми від української тематики на Заході. Вибори до польського сейму, звичайно, важливіші. Та, якщо бути відвертим, ці українські вибори мало цікаві і нам.

Про це свідчить не тільки низька явка – в деяких регіонах вона була близько 30% – але й об’єктивна реальність неефективного вибору. Повноваження і можливості, які надасть місцевим радам децентралізація, для міст є питанням майбутнього. Щодо селищ та сіл, то за винятком тих населених пунктів, що знаходяться за 40-50 кілометрів від міст-мільйонників, ці повноваження і можливості нічого не означають: місцеві сільські бюджети залишаться в глибинці ще більш порожніми, ніж до "повного перезавантаження". Тому що їх немає чим наповнювати на місцях. Тепер, згідно з новим законодавством, вони ще й не дотуватимуться.

Але давайте подивимося, що насправді в понятійному відношенні нам могли запропонувати на місцях і за що, зрештою, ми проголосували.

Якщо відкинути тези про чесність і справедливість, покликані вплинути винятково на ідеалістичну частину виборця, ким він уже не є, то все, що залишиться, – поняття стабільності, посилань на яке у своїх передвиборчих програмах та гаслах не зміг уникнути ніхто. У даному випадку, навіть поняття "миру" чи "мирного неба", оскільки зазвичай цієї кампанії про місцеві проблеми насправді говорилося мало (специфіка загальнопартійної реклами по телебаченню), це також синонім стабільності, якої громадяни прагнуть. І про мир як чинник стабільності – шляхом переможної війни або переможного виконання Мінських домовленостей – натякали всі. Нонсенс: стабільність, про яку мріяли 10 літ тому, був фокус команди Януковича, з якого насміхалися доти, доки не грянула війна. Тепер люди узнали ціну стабільності. І тепер потрібно було її запроваджувати не тільки багнетом на фронті, а й шляхом укидання бюлетеня в скриньку.

Але "битва за Україну" в сенсі місць і посад у місцеві ради відбувалася насправді між двома таборами: прихильників Майдану та його противників. Голосування чітко потвердило: це так, і немає сенсу говорити про багатопартійність у ситуації, коли всі очільники перегонів виїжджали тільки на промайданних/антимайданних гаслах.

Маневр нинішніх перегонів був украй простим з обох боків. І полягав не в атаці, а в захисті. Пасивність, з якою, за винятком боротьби за мерські крісла в деяких містах, у цілому відображає цей маневр: хоча гасел було написано маса, але насправді ніхто навіть не збирався переконувати виборців ані в чому – висуванці в бюлетенях просто очікували їхньої реакції, і не даремно.

Так, усе, що потрібно було зробити Опоблоку та "Відродженню", щоб перемогти, це мобілізувати наявність ностальгічних ноток в душі електорату, тим самим змусивши повернути в крісла тих, хто розбудовував стабільність зразка "до 2014 року". І сподіватися на зачаєну у виборці ненависть щодо всього на білбордах, що хоч віддалено пахне Майданом.

Повірити в майбутнє, не минуле – маневр протилежного табору. Наскільки БПП, "Самопомочі", "Батьківщині", ВО "Свобода" та Блоку Ляшка вдалося шляхом не переконання переконати в цьому виборця, не сильно налякавши його можливістю ескалації воєнних дій, настільки й багато/мало їхніх очільників потраплять після остаточного підрахунку голосів до місцевих рад. А ще – сподіватися на те, що свою справу зробить теза про провину екс-регіоналів та їм наближених в усіх прогріхах цього світу.

Саме в контексті подібного батлу з розрахунком на ненависть, де-юре в Україні відбулося повне перезавантаження влади, і це правда; але невдовзі ми зіштовхнемося з його скелетами в шафі та остаточним хворобливим втіленням де-факто.

Після остаточного підрахунку бюлетенів та другого туру 14 листопада ми отримаємо міста і містечка, в яких іноді партійна окраска мерів не співпадатиме зі складом рад. І через це в окремих регіонах уже зараз леґітимується внутрішній конфлікт.

Ми отримаємо міста, в яких інтереси та партійні чаяння мерів та депутатів співпадатимуть настільки, що ці реґіони нагадуватимуть не місцеву законодавчу владу, а філії воєнкоматів для будь-яких, зовнішніх і внутрішніх, дій – тому що місцеві очільники, партійна фарба яких співпадатиме з парламентською, становитимуть леґітимізовані кланові вотчини певних центральних політсил.

І що найгірше, після виборів у Маріуполі та Красноармійську, незважаючи на справедливість претензій активістів волонтерів, ми 100% отримаємо регіони, в яких депутатські корпуси одноголосно з-під лоба поглядатимуть на Київ.

І справа тут не в брудних виборах та нечесно видрукуваних бюлетенях.

Просто кожна з попередніх спроб перезавантаження влади шляхом виборів – президента, парламенту і тепер – крім усього, мала на меті згуртувати розколоте Революцією Гідності суспільство. Останнім каменем у цьому фундаменті і мали стати вибори 25 жовтня.

Певною мірою із цим завданням вчорашні вибори впоралися. Це якщо не брати до уваги окремих жорстких протистоянь у гонитві за мерською булавою, які очікують на Дніпропетровськ, Кіровоград, Запоріжжя тощо й кампанії з таємної купівлі/перекупівлі депутатів та окремих голосувань у радах, що будуть сформовані наново.

Демократія, звичайно, перемогла. Загалом по Вкраїні. Перемогла і транснадійність (стабільність місцевої лінії дій кандидата на посаду мера до, під час та після Революції Гідності): але тільки у випадку Харкова.

На жаль, програла Феміда. Учасники перегонів не дуже-то її побоювалися, навіть у "день мовчання". Понад усе вразив ранковий недільний радіо-спіч Андрія Садового. Хоча б тим, що популяризатор нових стандартів діяв за старими лекалами: що не заборонено, дозволено. Цікаво, чи не виграла б демократія, коли б за подібні "зовсім невинні" демарші правосуддя скасовувало б результати перегонів певної політсили, скажімо, за місцем оголошення подібних спічів?

Не знаю, думаю, вибір окремих господарників постраждав би. Зате демократія перемогла б: не на папері.